Їжак і Лисиця Исайя Берлин

ВАРТО СПРОБУВАТИ зрозуміти, чому цей надзвичайний нарис, спочатку прочитаний як лекція в Оксфорді, потім передрукований у маловідомому слов’янському журналі в 1951 році, а потім переназваний і повторно опублікований у 1953 році, користується таким потужним резонансом і тривке загробне життя. Разом із «Двома концепціями свободи»1 розрізнення між їжаком і лисицею виявилося довготривалим і використовувалося для тих цілей, про які Берлін ніколи не міг уявити чи задумати. Те, що почалося як кімнатна гра наприкінці 1930-х років – студент Оксфорда познайомив його з мерехтливим і таємничим реченням у грецькому оригіналі, а Ісайя використав це, щоб розділити своїх друзів на їжаків і лисиць2 – потім Берлін перетворився на структурування розуміння для великого есе про Толстого. Тепер це увійшло в культуру як спосіб класифікувати тих, хто нас оточує, і думати про дві основні орієнтації на саму реальність. Справа не тільки в тому, що лисиця знає багато речей. Лис визнає, що він може знати лише багато речей і що єдність реальності повинна вислизнути з його рук. Критичною особливістю лисиць є те, що вони примиряються з межами того, що вони знають. Як каже Берлін, «ми є частиною більшої схеми речей, ніж ми можемо зрозуміти». […] ми самі живемо в цьому цілом і ним, і мудрі лише в тій мірі, в якій ми з ним миримося».1 Їжак не мириться зі світом. Він не мириться. Він не може змиритися з тим, що знає лише багато речей. Він прагне пізнати одну велику річ і прагне не перестаючи надавати реальності єдиної форми. Лисиці задовольняються тим, що знають, і можуть жити щасливим життям. Їжаки не приживуться, і їхнє життя може бути не щасливим. Берлін припускає, що всі ми маємо в собі елементи як лисиці, так і їжака. Есе є безпрецедентним портретом людської роздвоєності. Ми — створіння на розрізи, і нам доводиться вибирати, погоджуватися з неповнотою наших знань чи відстоювати певність і правду. Лише найрішучіші серед нас відмовляться задовольнитися тим, що знає лисиця, і відстоюватимуть впевненість їжака. Інакше кажучи, нарис витривалий, тому що він не просто про Толстого – він про всіх нас. Ми можемо примиритися з нашим «відчуттям реальності»2 – прийняти його таким, яким воно є, жити таким життям, яким ми його знаходимо – або ми можемо жадати більш фундаментальної, єдиної істини, що лежить в основі видимості, істини, яка пояснює чи втішає.3