Рік 2077-й Юрий Симоненко

П'ятдесят вісім років минуло з моменту останньої Світової Війни, в ході якої протидержави, що протистояли одна одній, застосували всю зброю масового ураження, що була в них, що викликало ефект ядерної зими, що вбив переважну більшість населення планети. Одиниці пережили довгу холодну ніч, яка тривала на багато місяців, за час якої загинула більша частина рослин, тварин і птахів. Держави зникли. Міста перетворилися на отруєні радіацією бетонні джунглі. Та й багато хто вижив змінилися незворотно. Ні, вони не перетворилися на зомбі, не «мутували» до птеродактилів і у них не відросла друга голова; вони просто перестали бути людьми в колишньому розумінні цього слова — стали психопатами, вбивцями, ґвалтівниками, людожерами — виродками. Але були й інші, хто не втратив людської подоби. Вони збиралися в громади, йшли подалі від мертвих міст, обзаводилися господарством, працювали в поті чола на землі. Минув час. У світ, що змінився після Війни, прийшли нові покоління — покоління людей і покоління виродків. Перші живуть у зміцнілих за десятиліття важкої боротьби за життя поселеннях, трудяться, створюють сім'ї та виховують дітей. У Пустош вони посилають шукачів — невеликі загони спеціально навчених пошукових систем, які добувають все те необхідне, що громади не можуть зробити самостійно — зброю, інструменти, різні матеріали. Другі ж мешкають у містах-примарах, у запустілих селах, селищах, хуторах та станицях. Вони смертельні вороги шукачів. Вороги звичні, сутички з якими – звичайна справа. Але історія не стоїть на місці, і світ, навіть постапокаліптичний, змінюється. Вчорашній ворог — упир і моральний потвора — йде на задній план, тьмяніє на тлі ворога нового, організованого і технічно перевершує, фанатично вірить у те, що він один «надлюдина» і обраний богами, а всі інші — пил і бруд під копитами його коней та під колесами його сухопутних «кораблів».